Був собі хлопчик Івась, якого ніхто не любив. Хто зна чому: може, тому, що вчився він гірше за інших, може, через те, що ніс в Івасика був кирпатий і весь у ластовинні, а може й зовсім без причини - не любили і край. А можливо, йому так лише здавалося. Як би там не було, жилося хлопчикові невесело - батьки його не помічали за роботою, бабуся нянчилася з Івасевою маленькою сестричкою, інші хлопчики не хотіли з ним дружити, а дівчата дражнилися. Нарешті так все це впеклося Івасеві, що він поклав у свій шкільний заплічник баклажку з молоком, чималий шматок бабусиного пирога, підручники (так, за звичкою) і подався світ за очі.
До краю міста доїхав Івась на трамваї, а далі пішов пішки. А вже був травень. Сонечко гріє, вітерець повіває, пташки співають. Іде Івасик і радіє. Йшов-йшов і дійшов до темного лісу. Нічого робити, хоч і страшно, а іншої дороги немає - мусив Івась заходити в хащі. Лісова стежка повела його з галявини на галявину, з пагорбка на пагорбок. А життя в лісі вирує: то білочка пробіжить, то пташка пролетить, то метелик спурхне з квіточки. Іде Івасик - на всі боки роздивляється. Не зчувся як зайшов у саму гущавину. І стежка загубилася. Стоїть Івась, не знає, що йому робити, - темно навкруги, моторошно. Кинувся в один бік - ялини стіною стоять, кинувся в інший - болото. Став Івасик кричати. Раптом вибігли з корчів розбійники, схопили хлопчика, зв’язали і потягли до себе в печеру.
Мусив Івась слугувати розбійникам: в печері прибирати, воду носити, дрова рубати. Думав тікати, та не знав куди. Так і лишився у ватазі. Ось минуло кілька часу, прийшли розбійники з грабунків і притягли із собою мішок, розв’язали, бачить Івасик - а там дівчинка маленька сидить і плаче.
- Нагодуй її, та гляди, щоб не втекла, а то… - і ватажок розбійників показав Івасику кулака, а кулак у нього - ого-го який!
Хлопчик втішив маленьку, нагодував і поклав спати біля себе, бо час уже був пізній. А сам не спить, згадує свою сестричку. Скільки через неї Івасеві перепадало - за попсовані зошити, за перевернуті речі, за варення в татовому комп’ютері! А тут згадалася по-доброму. Аж у грудях защеміло. А біля вогнища розбійники ведуть п’яні розмови. Раптом чує він, ватажок говорить:
- Ти, Рудий, піди завтра в село та підкинь батькам цієї малої записку, так, мовляв, і так: лишайте мільйон під горілим дубом, а як ні - вашій доньці смерть.
Стало Івасикові шкода дівчинки, і придумав він як і малу визволити, й самому врятуватися. Коли розбійники поснули, хлопчик насипав в кишеню Рудому рис, а потім проколупав в ній маленьку дірочку. Вранці, коли Рудий вирушив у село, Івасик взяв дівчинку на плечі й пішов слідом за розбійником - рис, що висипався з кишені Рудого, вказував йому дорогу. У селі він все розповів людям. Розбійника схопили, а за ним і всю ватагу посадили у в’язницю. А щасливі батьки упросили Івасика бути їм за сина.
І став Івасик жити в родині врятованої ним дівчинки. Тут його дуже любили й догоджали, як могли. Але щось невесело було Івасеві. І журився він з кожним днем все більше, аж доки якось не витримав і сказав названим батькам:
- Спасибі вам за доброту вашу - ніколи її не забуду. Але я мушу йти, не питайте чому, бо й сам не знаю - знаю тільки, що мушу.
- Що тут вдієш? - зітхнули вони. - Полюбили ми тебе, як рідного сина, і хотіли б із тобою старість зустріти,але не можемо тебе силою держати. Іди, якщо мусиш. Хай тебе Бог благословляє.
Зібрали Івасику харчів, вивели за околицю, заплакали та й відпустили з миром.
Ось знову ліг перед хлопчиком широкий шлях. Небо високе блакитне над ним, жайвір у небі дзвенить. Сонечко сяє. Глибоко зітхнув Івась, засвистів пісеньку й пішов світ за очі.
Йшов так хлопчик, весело насвистуючи, до самого вечора. Зупиниться біля струмочка, поїсть, водички поп’є і далі крокує. Заночувати думав десь серед поля, в копиці. Аж раптом під вечір здійнявся холодний вітер. Насунули хмари - ось–ось дощ почнеться. І став Івасик шукати на ніч кращого притулку ніж копиця. Дивиться, а на горі замок високий стоїть. Побіг хлопчик чимдужче до нього і з першими краплями дощу опинився біля воріт.
- Хто ти такий? - питають його вартові.
- Я мандрівник. Пустіть переночувати.
- Заходь, - сказали, порадившись, ті.
Але не встиг Івась зайти за ворота, як його схопили й потягли до замку.
- Хто ти такий? ― суворо спитав у хлопчика король. - Куди прямуєш?
- Я простий собі мандрівник, іду світ за очі. В полі мене застала негода, тож хотів у вас заночувати, - якмога чемніше відповів Івасик.
- Заночувати?!! Заночувати?!! - зненацька закричав страшним голосом король. - Яка страшна образа!
Івась стояв переляканий, гадаючи, чим він міг так образити господаря замка. Тим часом король так само раптово заспокоївся.
- Ось що, - сказав він, - я пробачу тобі, якщо ти зможеш розважити мою доньку. А якщо ні - тут тобі й смерть.
Варта схопила Івасика, потягла коридором і вштовхнула в якусь кімнату. Коли хлопчик оговтався від несподіваних подій і огледівся, то побачив, що біля вікна сидить дуже гарна, але дуже сумна дівчинка й малює пальчиком на шклі химерні візерунки.
- Ну що, - капризно мовила вона, - будуш мене розважати чи збираєшся стояти стовпом?
Потім принцеса зміряла Івася поглядом і призирливо закінчила:
- Втім куди тобі, кирпатому. Кращі тебе намагалися та опинилися на пласі!
Івасик засмутився: варто було стільки мандрувати, щоб знову наразитися на дівчачі кпини! “Ні, треба з цим щось робити!” - вирішив хлопчик і став думати, чим же йому розважити примхливу принцесу.
Раптом він згадав про підручники, що так і лежали в його наплічнику, - розбійникам вони були ні до чого.
- Ось дивись, які в мене книжки є, - спробував зацікавити ними дівчинку Івасик.
Принцеса неуважно погортала сторінки Читанки й фиркнула:
- Фу, нічого цікавого, нудьга!
- Так ти ж тримаєш книжку догори ногами, - раптом помітив Івась. - Ти що, не вмієш читати? Хочеш, навчу?
Дівчинка несподівано погодилася, й Івась став вчити її читати. А поки Івасик її вчив, вони подружилися, принцеса повеселішала, і тепер у замку часто лунав її дзвінкий сміх.
- Ну ось, - якось сказав їй Івась, - тепер ти чудово читаєш, навіть краще за мене, і віднині тобі ніколи вже не буде нудно. А я мушу йти.
- Не йди, - стала просити його дівчинка, - я так тебе полюбила! Я скажу татові, і він видасть мене за тебе заміж і дасть нам півцарства.
- Мені ще рано женитися, - заперечив Івасик. - Та й навіщо мені півцарства, з ним самий лише клопіт. Я з тобою і так лишився б, якби міг. Але я мушу йти далі, не знаю чому, але мушу.
- Що ж, я не можу держати тебе силою, адже ти подарував мені радість. Хай Бог благословить тебе! - печально мовила принцеса.
Вона сама провела Івасика за ворота, і потім довго махала йому вслід білою хустинкою.
А Івасик ішов-ішов і прийшов у велике місто. Це було дуже дивне місто - надто тихе і надто похмуре. І люди в ньому були тихі й похмурі. Навіть хлопчики не ганяли м’яча у скверах, а сиділи рядочком на лавочках, як настовбурчені горобці. Івасик підійшов до одного такого гурту й спитав:
- Я щойно прийшов до вашого міста, тому не знаю ваших звичаїв. Скажіть, у вас завжди так тихо?
- Ні, - сумно відповів один хлопчик, - раніше в нас було дуже гамірно.
- І весело, - підхопив другий.
- І ми грали у футбол, - зітхнув третій.
- А що ж трапилося з вашим містом?
- У нас оселився кровожерливий дракон, - зашепотіли, боязко озираючись, діти.
- Невже не знайшлося жодного лицаря, здатного його подолати? - здивувався Івасик.
- Лицарів у нас було багато, але цей дракон - не звичайний, а електронний. Він загадує лицарям математичні задачки, і б’є струмом кожного, хто не може їх розв’язати. Так ми втратили найкращих воїнів.
- Ці задачі такі складні?
- Ми не знаємо. Біда в тому, що в нашому місті ніхто не розуміється на математиці.
Раптом засурмили сурми, і повз хлопчиків пройшла печальна процесія, яка вела дуже вродливого юнака.
- Хто це? Куди його ведуть? - спитав Івась.
- Це син нашого короля. Дракон знову вимагає поживи, і наш шляхетний принц вирішив пожертвувати своїм життям, щоб нікого більше не наражати на небезпеку. Бідний принц приречений, адже він теж не знає математики!
- Стійте! - несподівано навіть для себе самого гукнув Івась до процесії.
Гурт зупинився, люди оточили Івасика.
- Як ти смієш порушувати тишу? - гнівно спитав хлопчика високий сивий чоловік у мантії - це був сам король.
- Ваша величносте, - сміливо звернувся до нього Івась, - не віддавайте свого сина драконові! Я піду замість нього.
- Ти? Але чому?
- Тому що я знаю математику! - урочисто мовив Івасик, і в цю ж таки мить пошкодував про свої слова, згадавши про незадовільні оцінки.
Але було вже пізно. Гурт вибухнув радісними вигуками. А король, обнявши хлопчика, закричав:
- Слава Богу! Господь почув наші молитви і прислав до нас визволителя!
- Але я ще нічого не зробив, - знітився Івась.
- Ми віримо, що ти врятуєш нас, о невідомий лицарю! - сказав юний принц і міцно потис хлопчикові руку. - Я твій друг навіки, розпоряджайся мною!
Хіба ж міг Івасик після таких слів відступити? Нізащо! Хай його навіть ізжере люта потвора!
- Ходімо! - рішуче сказав хлопчик, і вони рушили до лігва дракона.
- А це ще що за горобець? - зареготав дракон, побачивши Івасика. - Та мені таких з десяток треба на обід.
- Не поспішай, драконе, - сміливо мовив хлопчик. - Ти ще не переміг. Давай свою задачку.
- Ой, ну навіщо ці умовності? - заблимав екраном дракон. - Все одно ж не розв’яжеш, тільки час згаємо, а я - голодний.
- А якщо розв’яжу?
- Та ні, не розв’яжеш.
- А все ж таки?
- Тоді, як і обіцяв, я покину це місто.
- Домовились. Давай свою задачку. Тільки скажи, скільки в мене є часу.
- Та хоч усю ніч розв’язуй, все одно не подужаєш, - презирливо чмихнув дракон і виплюнув з принтера аркуш з умовами задачі.
Задачка була неважка, з одним невідомим. Івась точно пам’ятав, що вони вже розв’язували такі приклади в класі. Але в тім-то й біда, що на контрольній він отримав за них двійку. “Ось коли пошкодуєш, що не вчився старанно, - зітхнув Івась, але одразу підбадьорився. - Тільки не панікуй! Часу багато й підручник з математики в мене з собою, розберуся…”
…І розібрався - на ранок задача була розв’язана.
- Ох, підступний горобцю, ти обдурив мене! - заволав дракон і замигтів усіма своїми лампочками. - Чому ти не сказав, що розумієшся на математиці, я дав би тобі важчу задачку!
- Легко бути драконом там, де не знають математики, - засміявся Івась. - Ану забирайся геть, дурисвіте!
Мусив дракон полишити місто в спокої. З цього приводу король влаштував велике свято із танцями, феєрверками й морозивом. А вдячні городяни збудували для Івасика великий гарний будинок, ледь-ледь менший за королівський палац. Принц вчив його вправлятися з мечем і їздити верхи. А Івась навчав свого друга математики. Весь день вони були нерозлучні, і тільки на ніч розходилися по домівках.
Оці самотні вечори були найтяжчим випробуванням для Івасика. Сум знову стискав його серце в залізних лещатах. “Чого мені бракує? - в розпачі гадав Івась. - Я знайшов усе, чого шукав: мене полюбили названі батьки і прекрасна принцеса, найшляхетніший у світі принц - мій друг. В мене є дім, слава і все, чого забажаю. Чому ж мені так сумно?”
В один з таких вечорів Івасик блукав кімнатами й зайшов до старенького сторожа, що чатував на вході. Дідусь запросив його до себе в коморку. За чаєм вони розговорилися, і хлопчик розповів про своє життя.
- Чому мені так сумно, дідусю? Всі бажали мені, щоб Бог мене благословив, але , видно, Він мене не благословив!
- А що ти знаєш про Бога? - примружившись, спитав сторож.
Івась здвигнув плечами:
- Бог на небі.
- Ні, це не все. Хочеш, я розповім тобі про Нього?
Івась захотів, і старенький сторож став оповідати йому про те, як Бог прийшов врятувати людину, як людина зрадила й розіп’яла свого Спасителя, як воскрес Господь і знову прийшов до тих, кого любив, щоб підтримати і надихнути їх.
- Дідусю, вони ж зрадили Його, чому Христос повернувся до них?
- Тому, що Він любив Своїх учнів і пробачив їм їхню слабкість. І всім заповідав навчитися любити по-справжньому, отже - навчитися пробачати. Тоді людина стане вільною, і серце її звеселиться.
- Виходить, я не вмію пробачати? - задумливо мовив Івась і замовк.
Сторож теж мовчав. Так вони сиділи кілька часу мовчки.
- Дякую Вам, дідусю, - сказав нарешті Івась. - Я тільки зараз зрозумів, як я скучив за своєю родиною. Час мені знову вирушати в дорогу.
Принц провів Івася аж за далекий гай. Там Івасик скочив з коня.
- Далі я піду пішки, ― сказав він. - У нас немає де тримати коня, бережи його для мене в своїй стайні.
- Може, ти все ж таки залишишся? - з надією спитав принц.
- Я прийду до тебе влітку, обов’язково прийду, - пообіцяв Івась. Він усміхнувся другові і подивився вперед. - Там, за високою горою, мій дім.
Пробач, друже, я надто довго блукав.
Був травень. Івась ішов битим шляхом. Світило сонечко, повівав вітерець, співали пташки. На серці у хлопчика було тихо і радісно - він повертався додому.
Галина Манів,
Київ,Україна
Друзі,хто хоче мати збірку моїх віршів, звертайтеся на мій е-мейл.У середині травня вона вийде з друку. Про всяк випадок повідомляю ,це поезія православного спрямування. e-mail автора:pilot-z@ukr.net
Прочитано 11975 раз. Голосов 1. Средняя оценка: 5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Ханука та Різдво. - Левицька Галина Вистава відредагована, щоб могли зрозуміти діти молодшого віку. В коментарях залишаю 2 Дію, як була в першому варіанті. Можливо комусь знадобиться більш глибока інформація про Свято Хануки.
2 Дія
Ангел: Було це після завойовницьких війн Олександра Македонського, коли земля Ізраїлю перейшла під владу Сирії. Всі країни об’єднувала елліністична культура, в якій змішалися звичаї і традиції різних народів. Люди вважали себе «Громадянами Всесвіту». Вони захоплювалися різними спортивними іграми, язичеськими святкуваннями та спектаклями на честь грецьких богів.
Багато євреїв були слабкими у вірі і хотіли бути, як всі... Над життям євреїв, які залишались вірними Божим Заповідям, нависла загроза.
1-й ведучий: І що, насправді, карали тих, хто не їв свинину?
Ангел: Насправді! Вимоги до євреїв були дуже суворими. Цар Антиох видав указ про заборону вивчати єврейську мову, святкувати шабат, дотримуватися єврейських традицій і навіть називатися євреями. Це було справжнє рабство! В Єрусалимському Храмі на жертовнику принесли в жертву свиню, а в Храмі поставили статую Зевса!
1-й ведучий: А про яких героїв говорив (ім’я 2-го ведучого)?
Ангел: Це ті євреї, які любили Бога понад усе!
Виходять Матітьягу та Маккабі
Матітьягу: Я, Матітьягу, священик. Разом з моїми синами підняв повстання, кличучи: « Хто за Господа — до мене!» Ми пішли в гори з твердим рішенням стояти в вірі й боротися до останньої краплі крові...
Маккабі: Я, Маккабі, син Матітьягу. Керував загонами повстанців. Визвольна війна продовжувалась 3 роки. Ми не були досвідченими вояками. Наші загони складалися з пастухів, землеробів, ремісників. До того ж ми не мали достатнього озброєння...
1-й ведучий: Маккабі, я не розумію, як можна воювати, не будучи справжніми воїнами?! Без зброї, без лицарських обладунків? Я не розумію, чому ви воювали? Хіба не простіше було б бути такими, як всі? Просто жити і насолоджуватись життям...
Маккабі: Справжнє життя неможливе без віри у Всемогутнього Бога, Живого і Сущого, Який створив усе, Який і дає нам Життя. Справжня насолода — це приходити у Храм і служити, і поклонятися Йому, дякуючи Богові за все! Але Храм споганений і нема місця для поклоніння... Тому ми воювали, щоб звільнити Єрусалим, мати право бути євреєм і приносити жертви Живому Богу в Храмі!
Ангел: Відбулося три вирішальні битви. Війська сирійців значно переважали як по кількості, так і по військовій оснащеності. Але євреї постилися та молилися:
Маккабі: «Боже! Ми безсилі, а Ти Всесильний! Прости нас за наш непослух! І поверни нам Храм! Бо нема життя без істинного поклоніння Тобі!»
Ангел: І Бог дав Своє Диво! Повстанці здобули вирішальну перемогу, звільнили Єрусалим і відновили службу в Храмі!
Маккабі: Священики очистили і освятили Храм, побудували новий жертовник. Але для повноцінного Богослужіння в Храмі треба було засвітити Мінору.
Ангел: Мінора — це великий світильник, який складається з семи лампад, котрі мають постійно горіти. В лампади, згідно Божих Заповідей, треба було заливати лише чисту освячену оливу.
Маккабі: Ми знайшли лише одну посудину з чистою освяченою оливою. Її мало вистачити лише на один день горіння Мінори. Для приготування нової оливи потрібно було вісім днів.
Матітьягу: Але євреї так прагли нового початку Богослужіння! Вони прагли Божого Світла, Божої Милості, Божої Радості! Тому, наперекір всім сумнівам, священики засвітили Мінору. І сталося Боже Диво! Мінора горіла 8 днів, аж поки була приготовлена нова чиста олива.
Ангел: В пам’ять про очищення Храму євреї святкують Хануку. Це свято очищення, оновлення. Це свято Світла!
Матітьягу та Маккабі виходять. Виходить 2-й ведучий.
Урок - Борисова Виктория Эти стихи я писала на первый в этом учебном году урок воскресной школы. Но их можно использовать и в любом другом уроке, если будут по теме. Буду рада, если кому-то из детских служителей пригодятся.
Публицистика : Псковский Кремль - Григорьева Лада После мегаполиса Псков показался мне заповедником русской культуры.Благожелательность, неторопливость. Особое состояние- дар тысячелетней православной традиции.